Верховний суд України скасував судові рішення у справі за позовом про визнання договору іпотеки недійсним та відмовив у задоволенні позову.
До суду звернувся прокурор в інтересах неповнолітнього та вказував, що між матір’ю неповнолітнього та особою був укладений договір позики, який був забезпечений договором іпотеки.
Відповідно до договору іпотеки при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. Згодом позичальник фактично передала квартиру у постійне користування позикодавця.
Заочним рішенням суду в рахунок задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за нею права власності на квартиру.
Прокурор в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди неповнолітньому у доступі до житла та просив визнати цей договір недійсним, виселити із квартири відповідача та вселити в неї неповнолітнього.
Під час розгляду справи судом першої інстанції приватний нотаріус, який посвідчував іпотечний договір, пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї
Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги та визнав недійсним договір іпотеки. З рішенням суду погодились апеляційний суд та ВССУ.
Суд першої інстанції, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права.
ВСУ звернув увагу на те, що якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Згідно з розпискою мати неповнолітнього на вимогу іпотекодержателя добровільно звільнила квартиру разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла та зазначила про відсутність у неї претензій.
Відповідач неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, особі, в інтересах якого подано позов, виповнилося 18 років. Тому при ухваленні судом першої інстанції рішення застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки особа в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини, у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень його прав та інтересів як дитини.
ВСУ зауважив, що заочним рішенням суду, яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно шляхом визнання за останньою права власності, фактично було підтверджено дійсність оспорюваного договору іпотеки.
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним.
З постановою ВСУ від 13.09.2017 та правовою позицією у справі № 6-1414цс17 можна ознайомитись за посиланням.
_03_03.png)
