Верховний Суд України на засіданні Судової палати у кримінальних справах 21 квітня 2016 року за розгляді справи № 5-381кс15 зробив висновок щодо забезпечення права на захист. Зокрема, роз'яснено, що захисник як сторона кримінального провадження набуває такого статусу внаслідок процедури його залучення, а отже реалізація права на відмову від захисника можлива тільки після дотримання визначених у законі формальностей - після процедури залучення конкретного захисника-адвоката в кримінальному провадженні.
При таких обставинах і з огляду на розміщення законодавцем положень про відмову і заміну захисника в статті 54 КПК - завершальних нормах параграфа 3 глави 3, Суд дійшов висновку, що відмова від захисника, зокрема на початковому етапі кримінального провадження, можливий тільки після його залучення до процесу самим підозрюваним або іншими особами на його прохання чи за згодою або уповноваженою посадовою особою. Тому умова закону про обов'язкову присутність захисника при відмові від нього в кримінальному провадженні, в якому його участь не обов'язково, не стосується випадків, коли попередньо в виробництво захисник ще не притягувався.
На користь цього свідчать і юридичні конструкції, використані законодавцем у згаданих вище нормах параграфа 3 глави 3 КПК. Зокрема, в нормах статей 42, 45 - 54 цього Кодексу йдеться про «захисника», тобто про конкретизованої стороні кримінального провадження, від персони якої можна відмовитися після її залучення до процесу, а не відмова від загального поняття «права на захист».
Таким чином, Суд дійшов висновку, що твердження заступника Генерального прокурора і захисника про те, що відмова підозрюваного від захисника без участі останнього є порушенням права на захист, яке суди всіх інстанцій безпідставно не визнали, а отримані таким чином докази у вигляді даних слідчого експерименту не визнали неприпустимим, не відповідають змісту кримінального процесуального закону.
_03_03.png)
