Чому суди не повинні відмовляти у позовах про стягнення коштів з банків з тимчасовою адміністрацією виключно на підставі мораторію
Останнім часом судам доводиться розглядати чимало справ, порушених за позовами клієнтів банків, про стягнення заборгованості з фінустанов, у яких уведено тимчасову адміністрацію. В подальшому ці банки, швидше за все, підпадуть під ліквідаційну процедуру. Така ситуація зумовлена безпрецедентною кількістю фінустанов, що ліквідуються, — понад 90. Та чи містять норми законодавства заборону щодо задоволення таких вимог?
Суворі обмеження
Неоднаковість судової практики у, здавалося б, аналогічних правовідносинах зумовлена різним розумінням приписів закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23.02.2012 №4452-VI.
В ньому передбачено низку обмежень щодо діяльності банку, який віднесено до неплатоспроможних, та окремий порядок задоволення вимог його кредиторів.
За змістом ч.5 ст.36 цього Закону, в разі прийняття рішення виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та запровадження в ньому тимчасової адміністрації не здійснюються задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.
Вказані норми зумовили виникнення неоднакової судової практики розгляду спорів, предметом яких є вимоги майнового характеру до банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію. Наприклад, поширеними є випадки, коли суди відмовляють у задоволенні майнових вимог до фінустанови, посилаючись виключно на приписи ч.5 ст.36 згаданого закону. Однак таке обґрунтування відмови у позові є досить спірним.
Право залишається
Підстави припинення зобов’язань визначено гл.50 Цивільного кодексу, а ст.36 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» лише встановлює певні особливості виконання таких зобов’язань.
Норма закону про незадоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку з огляду на поняття «задоволення» (фактичне одержання управленою стороною від боржника предмета зобов’язання) не є підставою для відмови в задоволенні відповідного позову, оскільки судове рішення є лише способом захисту порушених прав та безпосередньо не приводить до задоволення вимоги кредитора, оскільки останнє відбувається внаслідок виконання рішення — добровільно чи примусово.
Умови і порядок виконання рішень судів у примусовому порядку в разі невиконання їх добровільно визначено законом «Про виконавче провадження».
Внаслідок прийняття закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» п.9 ч.1 ст.37 закону «Про виконавче провадження» передбачає, що виконавчі провадження підлягають обов’язковому зупиненню у випадку запровадження тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку або ліквідації банку відповідно до закону №4452-VI.
Таким чином, вбачається, що заборона на задоволення вимог кредиторів або примусове стягнення коштів, звернення стягнення на майно банку забезпечується шляхом обов’язкового зупинення виконавчого провадження, відкритого на підставі виданого судом виконавчого документа. Однак саме по собі винесення судового рішення про стягнення заборгованості не приводить до задоволення вимог кредитора, а відтак не суперечить мораторію.
Конституційна гарантія
Водночас, за змістом ст.55 Конституції, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Також ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір стосовно його прав та обов’язків цивільного характеру або підтвердить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Наведене дає підстави для висновку, що закон №4452-VI не є перешкодою для розгляду судом відповідного позову та у випадку встановлення порушення прав позивача — його задоволення.
У разі ж відмови в задоволенні позову внаслідок уведення тимчасової адміністрації банку-відповідача будуть порушені конституційні права особи на судовий захист, адже після усунення такої обставини особа буде позбавлена права на повторне звернення до суду з відповідним позовом, а припинення діяльності тимчасової адміністрації не стане новою підставою для позову, оскільки в первісному позові, як правило, позивач на таку обставину не посилається. Крім того, права особи на судовий захист у такому разі не можна буде відновити, з дотриманням визначеної ст.112 Господарського процесуального кодексу процедури, адже такі підстави не будуть відповідати правовій природі нововиявлених обставин.
Підтверджена позиція
Верховний Суд неодноразово наголошував, що введення мораторію не є перешкодою для задоволення майнових вимог кредиторів до банку, зокрема в постановах №3-11гс10 від 15.11.2010 та №3-12гс10 від 8.11.2010.
Предметом розгляду в цих справах був спір про стягнення з фінустанови заборгованості за вкладом, а також інфляційних витрат, 3% річних та пені, нарахованих за прострочення цією установою своїх зобов’язань.
У банку, який був відповідачем у згаданих справах, 9.02.2009 призначили тимчасову адміністрацію та ввели мораторій на задоволення вимог кредиторів, позивачі звернулися до суду у жовтні 2009-го, а судові рішення приймались у період з грудня 2009-го до листопада 2010 р. Тобто майнові вимоги позивачів розглядалися судами після призначення в банку тимчасової адміністрації.
За наслідками перегляду постанов Вищого господарського суду ВС визнав правомірним стягнення з банку, в якому введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, суми вкладу, а також 3% річних та інфляційних витрат, аргументуючи свою позицію тим, що фінустанова порушила зобов’язання перед позивачем, а інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних є не санкціями, а способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошей унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації за користування коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, наведені постанови ВС підтверджують обґрунтованість висновку про те, що введення мораторію в банку не є підставою для відмови в задоволенні майнових вимог його кредиторів. Однак, безумовно, виконуватися судові рішення повинні з урахуванням особливостей, передбачених ст.36 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Аналогічна дія
Схожа правова позиція знайшла своє відображення в іншій категорії спорів, а саме — у спорах про звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, які підпадають під юрисдикцію закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Так, колегія суддів Судової палати у цивільних справах ВС у своїх постановах №6-1494цс15 від 30.09.2015 та №6-1058цс15 від 30.09.2015 зазначила, що мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Отже, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, установлений вищезгаданим законом, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки і застави в разі невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати цей предмет іпотеки.
Правову оцінку поняттю «введення мораторію» також дала колегія суддів Судової палати в адміністративних справах ВС у своїй постанові №21-34а13 від 26.02.2013, в якій вказала, що мораторій на задоволення вимог кредиторів — це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію. Норми права щодо мораторію регулюють правовідносини, які виникли між кредиторами і боржником у зв’язку з неспроможністю останнього виконати після настання встановленого строку зобов’язання і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою вжиття заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.
Окремо хотілося б відзначити, що ні закон «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», ні закон «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не зупиняють дії решти нормативно-правових актів, які регулюють забезпечення зобов’язань, установлюючи лише певну специфіку їх застосування у відповідних правовідносинах, отже, не можуть бути підставою для відмови в позові.
З огляду на наведене варто підкреслити, що встановлені законом №4452-VI обмеження не можуть бути підставою для відмови особі в задоволенні позову в разі його доведеності. Наявність же рішення про задоволення вимог кредитора банку, з одного боку, надасть йому більшої впевненості у власній захищеності, хоча і не пришвидшить одержання коштів, а з іншого - допоможе уповноваженій особі ФГВФО під час визначення обгрунтованості таких вимог на стадії формування реєстру кредиторів без втручань у черговість їх задоволення.
© Закон і Бізнес
_03_03.png)
