Cторінки історії  і сьогодення

Моя земля – мій скарб і мій талан, ти – святощі мої, блаженство!

Немає кращої землі, аніж моя, зеленоока красуня  (широчінь степів),

у зелені твоїй – всіх діамантів і срібла блиск.

А стан гнучкий, граційний в обрамленні розкішних шатів – польова царівна, зваблива фея: раз глянув – закохався, і пропав.

Степ говорить своїми балками, курганами, подами. Шепоче тихими передосінніми вітрами, кричить, ридає та обурюється зимовими завірюхами, злісно завиває та сміється пізньої осені. Тут закінчується велика природна аномалія і тут вона має особливий, яскраво виражений характер. Про це відають лише старі досвідчені чутливі до землі та неба агрономи, про це точаться глухі, таємні пересуди, говорять напівзабуті гортанні назви прадавніх народів: Каненга, Тілікулі, Дурна балка. Зрідка спускається сюди злим духом смерч, щоб нагадати здрібнілим людям про велике.

Тут пересікалися давні, невідомі, загублені шляхи, витоптані колись мамонтами, носорогами та оленями. По них мчались колісниці аріїв, кіннота кіммерійців та скіфів. Тут колись ганебно скінчився похід «царя царів» великого Дарія. Тут північна частина грецького відомого світу – ойкумени. Тут скіфи билися з воїнами батька Олександра Македонського – царя Філіпа. І, можливо, в Огузі врешті-решт знайшов вічний спокій невгамовний скіфський цар Атей. Битва добре запам’яталася македонцям і великий Олександр,  підкорювач світу, оминав скіфські землі. Тут прогуркотіли залізні легіони «вічного» Риму. Тут майже тисячу років проіснувало Босфорське царство.

Здавна наша земля була облюбована людьми. Надчорномор’я було далеким улусом світової, від океану до океану, імперії Чингізхана. А потім – це частина наймогутнішої держави середніх віків – Блискучої Порти – Турецької імперії. Потім ми стали частиною найбільшої в світі держави – Російської імперії. Тут завершився гігантський танок, відгомін останньої битви далеких віків, кінних армій Будьонного, Махна, Миронова, Слащова, Барбовича. Тут відступали, навчені наступати, а не боронитися, 18 та 9 радянські  армії під натиском дивізій Манштейна.

 Впродовж двох з половиною тисячоліть писаної європейської історії наші землі завжди були в складі наймогутніших держав того часу.

В таврійські сірогозькі степи приїжджали люди різних племен та народів, з різних куточків України, Росії, Польщі, Західної Європи. Прибували болгари, чехи, виселені з Криму греки, всюдисущі євреї, кочували цигани. Впродовж ста років царський уряд намагався русифікувати ці народи. Вчителям на Україні навіть доплачували за русифікацію. З тридцятих років минулого століття більш витончено та послідово проводилась русифікація  радянською владою. Чому ж так трапилося, що всупереч усьому поляки, литвини, білоруси стали українцями. Причина в землі, в тому складі життя, яке диктував степ. Степовий, землеробський спосіб життя диктував мову. В скотарстві є елементи татарського походження – кошара, чабан, гирлига. Землеробство вимагало мови української. Більшість жителів нашого району (70-80% в різні роки) вважали себе українцями.

 Назва селища Нижні Сірогози пішла від назви балки Великі Сірогози. Це степовий район, на полях якого є чимало курганів, які дали цікаві матеріали різних періодів історії – від доби бронзи до середньовіччя.

Економічна криза 1900-1903 років і пізніша депресія до 1905 року призвели до політичної кризи. Революційні події 1905-1907 років зачепили і Нижні Сірогози. В часи революції та громадянської війни наші односельчани були прибічниками різних ворогуючих таборів.

 Наше селище, як і інші тисячі сіл України, не уникло страшного голоду 1932-1933 років. Зі спогадів наших односельчан, які пережили цей страшний час, постають жахливі картини голодомору. В 1932 році урожай був нормальним, весь він був забраний на сплату продподатку. Але й цього виявилося мало, і тоді почали забирати все зерно – і посівне, і харчове, і фуражне. Ходили по селу не приїжджі люди, а наші сільські активісти, які забирали не тільки зерно, а й інші продукти, лазили в печі, а що не могли або не хотіли забирати, нерідко вивертали на підлогу. Залазили на горища і там все перевертали. Ходили із залізними прутами, штрикали їх у землю, сіно, шукаючи заховане зерно. Деякі навіть, заходячи в хату, витанцьовували, щоб почути, який звук видає підлога і чи нема там якоїсь порожнини зі схованим хлібом.  Люди ховали зерно й інші продукти хто де міг.

 У кого залишилася корова, той жив трохи краще. Влада не те що не надавала допомоги, а навпаки намагалася знищити чим більше людей. Особливо страшний голод розпочався навесні і влітку. Люди їли все, що траплялося, – собак, котів, якщо могли – ловили птахів, жаб. Об’їдали кору з дерев, листя. Варили борщ з кропиви, пшінки, лободи. Із перетертих листків лободи пекли млинці і їли замість хліба. Їли морожену картоплю, паслін, калачики, акацію, копали рогіз, сушили його корінь, потім товкли і пекли з нього млинці. В колгоспі варили затірку – в гарячу воду засипали, помішуючи, борошно або дерть, а потім їли. Поступово голод почав відступати, але сталінський режим продовжував репресії. В 1937-1938 роках кількох жителів села було забрано до концтаборів, звідки вони вже не повернулися.

 Настав 1941 рік. З початком Великої Вітчизняної війни багато наших односельчан пішли на фронт. Під час Другої світової та Великої Вітчизняної воєн десятки наших односельчан віддали своє життя за те, щоб нащадки могли жити в мирі. Їх могили розкидані не тільки по Україні, Росії, а й по всій Європі. У центрі села споруджено пам’ятний меморіал «Скорботна мати» в пам’ять про тих, хто загинув, визволяючи наш район.  Жителі селища з великою шаною ставляться до меморіалу. Там зажди прибрано. І зараз ще існує традиція, що після урочистої реєстрації шлюбу молоді покладають квіти до плиток з викарбуваними іменами загиблих односельців. А 9 травня тут завжди проходить урочистий мітинг.

 З 1932 року в районі почала виходити газета «Червоний промінь», яка друкувалася в місцевій друкарні. Працював колектив редакції, та  дописувачами до газети були й жителі району – колгоспники, вчителі. Більшість статей стосувалися трудового життя сіл, але були там і шкільні новини, новини культури, історичні нариси, вірші, гуморески. Ця газета виходить і до нинішнього часу.

У 70-80-х роках ХХ століття для жителів райцентру будівельною організацією ПМК-166, трудовий колектив якої налічував майже 250 чоловік було збудовано нові школи в Нижніх Сірогозах, Верхніх Сірогозах, станції Сірогози, в Новоолександрівці, Першопокровці, районні лікарні в Нижніх Сірогозах та Іванівці. Також було збудовано Будинок культури в Іванівці та тваринницький комплекс. В Нижніх Сірогозах споруджено 7 житлових 16-квартирних будинків і багато об’єктів у Великолепеському та Верхньорогацькському районах.

Квартири отримували вчителі та працівники медичної і соціальної сфери села.

 В ці роки побудовано багато торгових точок, ковбасний цех, пекарня, лазня. Крім цього, люди будуються і все більше залишаються в селі. Тож село мало добрі перспективи розвитку.

 Багата наша земля талановитими людьми, які є гордістю села. Знають і шанують односельці письменника Віктора Кутіщева – колишнього редактора районної газети, активного культурного та громадського діяча, який є членом Спілки письменників України, автором багатьох віршованих збірок, низки оповідань та повісті, а також Валентина Грищенка, який працював вчителем у місцевій школі, учасника бойових дій Великої Вітчизняної війни. Він є упорядником книги пам’яті нашого району. Повагою користуються і поет Микола Дєєв, лікар-терапевт, поет  і місцевий краєзнавець Юрій Безух, автор багатьох книг про Нижні Сірогози і філософських роздумів та ін.

Багато працівників нашого сільськогосподарського краю за свою важку та благородну працю було нагороджено орденами та медалями.

 Живуть та працюють у нашому селищі прекрасні люди – вчителі, які зростили не одне покоління талановитих сірогозців, за це їм низький уклін.

 Вболівають за долю села, його жителів, дбають про благоустрій та добробут очільники громади. Розповідає селищний голова Олександр Грушко:

 – Найбільша мрія – наблизити село до сучасних стандартів проживання, а саме – завершити освітлення вулиць, відремонтувати шляхи, розвинути торговельну та побутову інфраструктуру селища.

 Одна з найбільших проблем – це проблема забезпечення умов виховання, відпочинку та розвитку молоді. Вирішення її багато в чому залежить від того, хто розпоряджається Будинком культури, стадіоном, торговими точками.

Селищною радою проводиться благоустрій на кладовищах, частково проведено ремонт вуличного освітлення;  допомагаємо дитячим садочкам у вирішенні їх проблем, виділяємо кошти на матеріальну допомогу людям, що опинилися у скрутних життєвих обставинах.

 Розповідає директор Нижньосірогозької ЗОШ І-ІІІ ступенів Любов Герасимова:

 – Мабуть, поняття «рідний край» закладається в людині з народження. Для мене Нижні Сірогози – рідний край, який асоціюється з домом, матір’ю, родиною, друзями, місцем роботи.